9 КЛАСС

Тема 1. Художня культура як духовне явище

Урок 17

Тема «Художня культура як духовне явище» продовжить знайомити Вас із структурою художньої культури. Ви дізнаєтесь, як цінні твори духовної культури допомагають розвитку соціалізації та вихованню культурної  особистості, та важливість національної культури в духовному потенціалі суспільства.

Культура - это то, что остается, когда все остальное забыто.

Эдуар Эррио

Задача художньої культури для суспільства, це - духовний розвиток особистості, формування та задоволення її духовних потреб, збагачення її діяльності. Структура культури є досить складним і багатогранним явищем, де всі складові елементи взаємодіють між собою, утворю­ючи єдину систему культури. У широкому розумінні культура — це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діяльна особа та  реалізується людське "Я".

Духовна культура утворює досить складну систему, що включає пізнавальну культуру (науку, освіту, філософію), моральну, художню, правову, педагогічну та релігійну культури. На думку багатьох фахівців, існує чимало різновидів культури, які відносяться і до матеріальної, і до духовної сфери. Вони по вер­тикалі пронизують всю систему духовної культури. До таких різновидів відносять політичну, економічну, екологічну та естетичну культури. Структурні частини культури прийнято поділяти на основних конкретних носіїв, це -  культура міська і сільська, класова, елітарна культура, етнічна, професійна, молодіжна, культура сім’ї, або окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю. Можливе виділення інших елементів культури. За ознакою акту­альності можна вирізнити сферу культури, що є найбільш популяр­ною і має масове поширення. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Це підтверджується наявністю моди не лише в одязі, але й щодо культури. Актуальність культури — це безпосе­редній, живий процес, в якому щось народжується, набирає сили, роз­квітає, а потім завмирає чи зникає взагалі.

Відомий російський культуролог Л.Н. Коган виділяє два блоки в системі культури: перший блок включає цінності культури, тобто речі і твори, що опредмечують культуру даної епохи, а також норми і вимоги культури, які висуваються кожному члену суспільства. Сюди ж входять норми права, моралі, релігії, норми повсякденної поведінки та спілку­вання людей (етикет). До другого блоку входять традиції, обряди, звичаї, різні заборони (табу), що забезпечують функціонування культури. Ці за­соби не узаконені правовими нормами і в народній культурі вважа­лися головними.

Народна творчість – це художня діяльність самого народу, фольклор. «Народ створює мистецтво, а ми композитори його тільки аранжуємо», - писав російський композитор ХІХ ст. М.Глинка. Народна творчість -  це джерела для багатьох представників професійного мистецтва, які черпають з народної скарбниці натхнення, теми, ідеї, образи. Народна творчість концентрує в собі естетичний, мистецький, життєвий досвід безліч поколінь  людей,  відбиває його життя, погляди, ідеали створювані народом й існуючі в народних масах у поезії, переказах, піснях, казках, епосу, музиці (пісні, інструментальні награвання й п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, ляльковий театр), танець, архітектура, образотворче й декоративно-прикладне мистецтво. Але передача людського досвіду у народній культурі відбувається стихійно, мимовільно.  З появою професійної культури виникають спеці­альні інститути, що забезпечують відтворення, збереження, передачу і споживання культури. Професійні майстри здобувають професійну підготовку у спеціалізованих мистецьких закладах, що дає можливість на базі знань розкритися яскравіше, талановитіше, як кажуть професійніше.

Духовна  (сакральна) культура – це культура ідейно - релігійного змісту, яка включена у систему релігійного культу, виконує визначені функції. Ця спрямованість на релігійний культ накладає відбиток на зміст та художню форму, направляючи свідомість людей у бік образів надприродного - Бога, ангелів, святих та ін. Вимоги церкві до культового мистецтва фіксувалися у церковному каноні, що строго регламентував зміст та форму будь-яких мистецьких добутків. Канон виступав як зразок для наслідування, як правило для фіксування образу та побудови форми, як норма, що регулює художню творчість. У культурній історії людства сакральне мистецтво впродовж довгого часу грало домінуючу роль при створенні картини світу, в міфології, етичних, естетичних нормах, філософії.

Світська культура вільна від впливу та втручання релігії, атеїстична за  своєю суттю. Духовні образи іноді входять у світські твори, як відображення складного багатоукладного життя суспільства. Проникнення  релігійного початку характерне для всіх видів світського мистецтва. Рідко який митець не звертається до євангельських сюжетів, що дають йому можливість по-філософськи осмислити життя. Особливе відношення митця до природи, це – поклоніння їй, як храму всього сущого. Кожен щирий твір мистецтва повинен нести в собі прояв високого Духа, який обпалює або підносить душу, а серце зігріває від любові і неосяжного захвату. Духовність - прояв вищої гармонії, ладу, правди та любові.

У свідомості кожного народу в стереотипній формі живуть данні про типові риси тієї або іншої націй: англійці - консервативні, французи - збудливі й легковажні, німці - акуратні й працьовиті, іспанці - повні почуттям гордості і т.п.

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від куль­тур інших народів, її становлення проходило закономірно, в контексті світового культурологічного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, пе­реймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим са­мим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Дослідники українського національного характеру визначили концепцію вузлових моментів українського менталітету і соціальних архетипів, які на несвідомому рівні визначають поводження в типових для нашої культури соціальних ситуаціях. Це - самопожертва заради цінностей культури, самообмеження заради благополуччя інших людей, спрага свята, апеляція до особистості (панів, правителів), а не до закону, культурні цінності такі  як терпіння, страждання, смиренність, самообмеження, постійне жертвування собою на користь інших, світу.

Українська культура століттями розвивалась, перебуваючи під впливом   литовської, польської, російської, тому іноді її вважали "провінційною". На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної націо­нальної політики в галузі культури. Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації, перехід до нового суспільства на зламі епох зумовило зростання інтересу до історії та проблем української культури, що вимагає нового висвітлення культу­рологічних проблем, відкриває нові обрії розвитку української культури. Культурний процес — це жива людська діяльність, що опи­рається на культурну спадщину безліч поколінь людського роду, які збагатили культуру своїми знаннями, творчістю, новими відкриття­ми, досвідом, навичками і вміннями. Через обмін цінностями куль­тури розкривається зміст культурного прогресу.

Національна культура є синте­зом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність, оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Своєрідність зумовлена  різноманітними формами національного життя, географічними, господарськими, побутовими, ідеологічними, державно-правовими, релігійними чинниками. Вони забезпе­чують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтег­рують культуру нації в світову культурну співдружність. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характе­ризує чинники національного життя, які складають ос­нову нації і забезпечують подальший національно-культурний про­цес. До них відноситься мова, звичаї, традиції народу, релігія, худож­ня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності, способів організації поведінки та спілку­вання людей.

Поступальний розвиток людства вимагає глибоко­го освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, вміння вийти за межі звичних, підтримуваних консервативною силою традиції, але вже застарілих уявлень. Поворот до цінностей культури минулого аж ніяк не данина моді, а симптом глибоких соціальних змін, що відбуваються у світі. В умо­вах екологічної катастрофи чи атомної безодні неминуче зростає вселюдська потреба пильно вдивлятися в мину­ле, щоб спроектувати його досвід на сучасне та майбутнє. Реалії світу привели до зламу в свідомості людини, її погляди розширилися до турботи про долю всього людства. Закономірною тенденцією стає усвідомлення особистості в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та мож­ливості їх реалізації при розширенні міжнародних зв'язків. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції ет­нічних культур та розвитку загальносвітової культури.

Література

1.     Воскресенская Н. О., Маркова А. Н., Культурология. История мировой культуры. Изд.: Издательство журнала "Юнити", Культура и спорт, ЮНИТИ-ДАНА, 2003 г

2.     Культурология ХХ в.: Антология. М., 1995.

3.     Мамонтов С.П. Основы культурологии. М., 1996.

4.     Самосознание европейской культуры ХХ в. М., 1991.

5.     Учебный курс по культурологии /Науч.ред. Г.В.Драч. Ростов-на-Дону, 1996.

6.     Чернокозов А.И. История мировой культуры. Ростов-на-Дону. М., 1997.

7.     Культурология: История и теория культуры. М., 1996.

8.     Ильина Т.В. История искусств. Западноевропейское искусство. М., 1993.

9.     Паперный В. Культура Два. М., 1996.

10.                       Печчен А. Человеческие качества. М., 1985.

11.                       Швейцер А. Культура и этика. М., 1973.

12.                       Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1994.

Тема 1. Художня культура як духовне явище

Урок 18

Тема «Художня культура як духовне явище»  ознайомить Вас із особливостями виникнення та існування художньої культури як форми людської творчості, художнього освоєння світу, способу спілкування та самовираження творців.

Культура є середовище, що ростить і живить особистість.

Павло Флоренський

Слово «культура» походить від латинського слова colere, що означає культивувати, або обробляти ґрунт, зернові. У XVIII ст. його стали вживати стосовно людей, отже, якщо людина відрізнялася добірністю манер, начитаністю, її вважали “культурною”. У давнину цей термін застосовувався головним чином до аристократів, щоб відокремити їх від “некультурного” простого народу. Сучасне наукове визначення культури символізує переконання, цінності й виразні засоби, які є загальними для певної групи та  служать для впорядкування досвіду й регулювання поводження членів цієї групи. Погляди або вірування підгрупи часто називають субкультурою. Культурі навчаються, її засвоєння  здійснюється  за допомогою освіти, оскільки вона здобувається не біологічним шляхом. Кожне покоління відтворює її та   передає наступному поколінню вже із власними добутками. Цей процес є основою соціалізації. У результаті засвоєння цінностей, вірувань, норм, правил, ідеалів відбувається формування особистості, регулювання її поведінки й поводження. Якби процес соціалізації припинився в масовому масштабі, це привело б до загибелі культури.

Культура - сукупність усіх видів перетворювальної діяльності людини й суспільства, а також результатів цієї діяльності, що втілюється в матеріальних і духовних цінностях. Під цінностями розуміються матеріальні й ідеальні об'єкти, здатні задовольнити потреби людини, класу, суспільства, та служити їхнім інтересам і цілям. Світ цінностей різноманітний, він містить у собі природні, етичні, естетичні  та  інші системи. Системи цінностей історичні і, як правило, ієрархічні. На одному з вищих рівнів такої ієрархії посідають  загальнолюдські цінності. Між матеріальними і духовними цінностями існує різниця, так само як існує розмежування культури на матеріальну і духовну. Під матеріальною культурою розуміють сукупність матеріальних благ, засобів і форм їхнього виробництва, способів оволодіння ними. На основі різновидів  людської діяльності культура  класифікується на ­дві умовні форми: матеріальна і духовна. Зрозуміло, що цей розподіл доволі умовний, оскільки в реальному житті ці форми культу­ри взаємопов'язані. До матеріальної культури належать такі її різновиди: культура праці й матеріального виробництва; культура побуту; культура ре­гіону і місця проживання; особиста культура; фізична культура та ін.  Духовну культуру визначають як сукупність всіх знань, форм мислення, сфер ідеології - таких як, філософія, етика, право, політика та способів діяльності зі створення духовних цінностей. Але це розмежування є  відносним. Можливо навіть точніше говорити про матеріальні й духовні сторони єдиного феномена культури.

Кожна суспільно-економічна формація, будучи якісно своєрідним історичним етапом у процесі поступового розвитку суспільства, створює свій тип культури, свою специфічну, тобто тільки їй властиву сукупність матеріальних і духовних цінностей.

Первісна культура виникла разом з відокремленням людини від царства тварин і проіснувала до зміни первіснообщинної формації класовим суспільством, що відбувалася в різних регіонах у різний час (від IV тисячоріччя до нашої ери у древньому Єгипті до I тисячоріччя до нашої ери в Древній Греції). У рамках первісної культури складаються й розвиваються моральні норми і сама мораль як первинна форма суспільної свідомості. Формуються магічні й міфологічні погляди, на базі яких на пізній стадії первісної формації виникає мистецтво і релігія. Хоча первісні люди накопичують великий життєвий досвід (гарне знання місцевої топографії, звичок тварин – головних об'єктів полювання й ін.), у них ще немає науки як форми пізнання миру, тому що не досягається поділ розумової й фізичної праці. Колективізм був не тільки сильною, але й слабкою стороною первіснообщинної формації, тому що особистість ще не відокремлювалася від колективу, була злита з ним і не могла розкрити всіх своїх творчих можливостей. Загалом, можна сказати, що найбільшим досягненням первісного суспільства було формування самої людини, його виділення із царства тварин, що додало потужний початковий імпульс всьому розвитку світової культури.

Перші класові суспільства, що охоплюють Стародавнє Перу, Стародавню Мексику, Стародавню Індію - перехідний етапу розвитку суспільства від первіснообщинного ладу до рабовласництва або феодалізму. Найбільшим культурним досягненням цієї епохи є виникнення й розвиток писемності, що дозволяло одному поколінню передати свій досвід іншому в більшому обсязі, ніж це можливо в умовах тільки усного мовлення. В ряді центрів складається нова форма суспільної свідомості - філософія. Певні успіхи спостерігаються у  мистецтві, формуються початкові елементи наукових знань. В той же час повільний економічний розвиток спричиняється традиційним застоєм  у всіх областях культури - проходять сторіччя, а життя сприймається як незмінне, застигле на одному місці.

Культура рабовласницького суспільства відрізняється набагато більшим динамізмом. Експлуатація величезних мас рабів, спричинила  значний економічний зріст, що дало змогу ряду представників класу рабовласників зосередитися на створенні духовних цінностей, на осмисленні найважливіших закономірностей природи, суспільства й мислення. Великі досягнення характерні тут для багатьох областей культури - етики, права, політики, філософії, науки, мистецтва. Уперше з'являються трагедія, драма, поезія, художня проза як самостійні види відбиття естетичної дійсності. Формується наука, яка пізнає закономірності навколишнього світу обґрунтовує все системою доказів. Якщо в минулі історичні епохи особистість була розчинена в первісному колективі або громаді, то при рабовласницькому укладі вона одержує більші можливості для всебічного розвитку й стає предметом філософських міркувань (софісти, Сократ). Характерним є те, що релігія, виконуючи свої соціальні функції, перебуває під контролем держави. З творчої діяльності в сфері духовної культури майже повністю були виключені раби, тобто досить значна частина населення рабовласницького суспільства.

В епоху феодалізму культура базується на натуральному господарстві, якому було властиво просте відтворення, тісне з'єднання працівника із середовищем, орієнтація на самозадоволення основних потреб. Ці особливості опиралися на освячені часом традиції духовної культури. Чільне положення в культурі зайняла релігія, яка підкорила собі всі інші форми суспільної свідомості. Матеріалістична філософія, наукові знання розвивалися  підспудно, йшли на різні компроміси з релігійним світоглядом. Хоча релігія наклала помітний відбиток на розвиток мистецтва, але в цю епоху були досягнуті великі успіхи в області архітектури (готичні собори, ансамблі середньовічних міст). В феодальному суспільстві культивувався жанр "житіє святих", але тут же сформувалася іскрометна поезія вагантів - бродячих студентів.

Культура капіталістичного суспільства в багатьох своїх рисах формується в епоху Відродження. В цей час відбувається бурхливий злам суспільних відносин й основ світогляду феодалізму. Культура активно здобуває світський характер, людина розглядається багатьма мислителями як істота, рівна богові. Епоха Відродження була часом титанів, що залишили глибокий слід у розвитку різних областей культури. Досить згадати тільки імена Рафаеля, Шекспіра, Леонардо да Вінчі.

У буржуазній культурі швидко створюється потужна матеріально-технічна база, вперше в історії людства складається високомеханізована промислова індустрія, що потребує інтенсивного розвитку усіх природних наук. Революційні акції, що викликали до життя капіталістичне суспільство, гострі класові конфлікти між буржуазією й пролетаріатом рухали розвиток державності, політичних, правових і філософських знань. Великі матеріальні можливості, складність виробництва вимагали  необхідність маніпулювання суспільною свідомістю в інтересах великого капіталу. Класові зіткнення викликали небувалий розмах  розвитку засобів масової  інформації й комунікації. Якщо в минулому були помітні етнічні розходження в рамках тієї чи іншої культури, то при ринкових стосунках формується нова соціально-етнічна спільність - нація. Це накладає свій відбиток на розвиток культури, яка здобуває національну своєрідність.

В історії культури простежуються дві тенденції. Перша тенденція — це розвиток національних особливостей. Прикладом відданого збереження рідної мови та власної культури є Україна, що в багатовікових поневіряннях та приниженнях зберегла  власне національне обличчя і прабатьківські звичаї. Чимало хвиль усіляких чужоземних впливів прокотилося над українською землею: стародавні іранці та середньовічні скандинави, візантійці та Російська імперія, - усі прагнули позбавити народ його живої душі, його мови. Проте й сьогодні над нами лунає-дзвенить старовинна народна пісня, народні майстрині тчуть ті ж візерунки, що й їхні прабабусі в сиву давнину.

Друга тенденція - прагнення до універсальної культури всього людства, єдиної мови, єдиної релігії, єдиних форм мистецтва. Часто велику роль у єднанні культур відіграє релігійна культура. Афоризм Дж. Фрезера говорить про те, що будь-яка культура походить з храму.  Наприклад, у країнах ісламу - азіатських, африканських, європейських культура в основних своїх рисах подібна. Те ж можна сказати про візантійсько-православний культурний регіон, про країни, що сповідують буддизм.

Сучасний глобалізм - тенденція до поєднання різних народів і різних країн світу сьогодні проходить під знаком американізму. Англійська та американська масова культура активно проникають навіть у такі традиційно консервативні регіони, як Китай. Місцеві національні традиції (інколи й мови) поступаються чужоземним впливам. Це викликає закономірний опір і прагнення зберегти національні культурні основи. Прикладом може бути сучасна Франція, де американізму оголошено справжню війну.

Справді, деякі народи «втрачали себе», розчиняючись у більш сильних культурних впливах. Інколи великі народи відмовлялися від власних давніх культурних основ в ім'я тих, кого вважали більш освіченими та досконалими. У сучасному суспільстві співіснують у складному поєднанні національне та чужоземне, масове та елітарне, традиційне та новаторське. Внаслідок міграційних процесів люди легко втрачають рідні корені, виникають численні змішані шлюби; людина дедалі частіше відчуває себе на кордонах різних культурних світів.

У цих умовах набуває особливого значення проблема культурної самоідентифікації. Представники найширших шарів різних класів були творцями матеріальних та духовних цінностей. Окремі особистості створювали  народну та професійну основу художньої творчості: міфи, фольклор, героїчний епос, добутки художньої творчості, зодчества... Духовне життя суспільства, його релігійно-філософська свідомість, мораль і поняття про добро й справедливість максимально яскраво проявляються у літературно-мистецькій творчості, яка естетично інтерпретує світ і проблеми людини. Мистецтво слова, музика й театр, архітектура, скульптура та живопис - найважливіші моменти культурного життя будь-якого суспільства. Безумовно, культурний рівень суспільства визначається станом його науки та освіти. Культура формує особистості якості членів суспільства, тим самим вона у значній мірі регулює їхнє поводження. У світі існує чимало різних моделей політичного життя, юридичних законів, призначення яких  забезпечити гармонію та мир у людській спільноті. Політико-правова культура - це  норми, які законодавчо регулюють поведінку людей. Підтримка стійкого громадського порядку – це умова виживання суспільства, яке диктує необхідність осуду таких вчинків, як убивство, злодійство, терор, підпал та ін. Якби ці вчинки одержали широке поширення, стало б неможливим співробітництво між людьми, необхідне для людського існування. Кожне суспільство здійснило свій відбір культурних форм. В одній культурі матеріальні цінності ледь визнаються, в іншій вони вирішують життя людей. В одному суспільстві до технології ставляться з неймовірною зневагою, навіть у сферах, необхідних для виживання людей; в іншому - вдосконалюють технологію, що відповідає вимогам часу. Але кожне суспільство створює величезну культурну надбудову, що охоплює усе життя людини.

Існує безліч розходжень між культурами. Значно сутужніше визначити загальні риси, властиві всім культурам, - культурні універсалії. Соціологи виділяють більше 60 культурних універсалій. До них відноситься спорт, одяг,  спільна праця, танці, похоронні ритуали, звичай дарувати подарунки, гостинність, заборони кровозмішення, жарт, мова, релігійні обряди, виготовлення знарядь праці й спроби впливати на погоду. З того часу як людина стала переміщатися по планеті (подорожувати, торгувати, освоювати нові землі), вона відкрила для себе, що у світі є багато дуже різних культур. Звичайно, у всіх культурах зустрічалися універсальні елементи: вітання, гостинність, підтримка родинних зв'язків, ходіння в гості, фізичні ігри й змагання, танці, обмін подарунками, гумор, суди й т.п. Але форми прояву були часом настільки різні, що могли шокувати. Люди, що виросли у різних культурах, по-різному сприймають світ, мислять, запам'ятовують й інтерпретують отриману інформацію. А ці розходження, безсумнівно, відбиваються на поведінці кожної людини та на міжкультурних взаємодіях. Іноді у суспільстві виникає тенденція судити про інші культури з позиції своєї власної переваги. Ця тенденція називається – этноцентризмом, яка знаходить виразне вираження в діяльності місіонерів, які прагнуть навернути “варварів” у свою віру. Цінності - основа моральних принципів. Різні культури можуть віддавати перевагу різним цінностям - героїзму на полі бою, художній творчості, аскетизму, і кожен суспільний лад установлює, що є цінністю, а що ні. Правила і норми регулюють поведінку людей  відповідно до цінностей певної культури. Мова обумовлює систему комунікації, що здійснюється за допомогою звуків і символів, значення яких умовне, але має певну структуру. Мова - явище соціальне. Нею не можна опанувати поза соціальною взаємодією, тобто без спілкування з іншими людьми. Хоча процес соціалізації значною мірою заснований на імітації жестів - кивків, манери посміхатися й супитися, - мова служить основним засобом передачі культури.

Мистецтво – важлива естетична категорія, що характеризує особливу форму суспільної свідомості, та людської діяльності. Універсальна значущість змісту мистецтва доступність його творів забезпечують усебічну благотворну дію на свідомість людей: мистецтво виступає як джерело пізнання, духовного збагачення і формування світогляду особи, допомагає усвідомити своє покликання, збудувати систему цінностей. Впливаючи на свідомість мас, об'єднуючи відчуття, думку і волю цих мас мистецтво сприяє взаєморозумінню мільйонів людей. Як частина художньої культури, мистецтво є стрижнем духовної культури в цілому. Воно є образним літописом і пам'яттю людства. Розвиваючись у взаємозв'язку з іншими формами суспільної свідомості, мистецтво використовує здобуті наукою знання про природу, суспільство і людину,  робить загальнодоступними найважливіші відкриття наукової думки. Спілкування з мистецтвом - одне з головних джерел збагачення духовної культури особи, її гармонійного, усебічного  розвитку. Певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах, формах організації життя і діяльності людей, в їх взаєминах, а також в створюваних цінностях.

Світова культура - це синтез кращих досягнень всіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура, у свою чергу, виступає синтезом культур різних класів, соціальних шарів і груп відповідного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як в духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (особливості економічного устрою, господарювання, традиції праці і виробництва) сферах життя та діяльності. Сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керуються більшість членів суспільства, називається домінуючою культурою. Проте, оскільки суспільство розпадається на безліч груп (національних, демографічних, соціальних, професійних), поступово у кожної з них формується власна культура, тобто система цінностей і правил  поведінки. Такі малі культурні світи називаються субкультурою. Говорять про молодіжну субкультуру, субкультуру літніх людей, субкультуру національних меншин, професійну субкультуру, міську, сільську. Залежно від того, хто створює культуру і який її рівень, розрізняють три форми - елітарну, народну і масову культуру.

Елітарна, або висока, культура створюється привілейованою частиною суспільства або по її замовленню професійними творцями. Вона включає витончене мистецтво, класичну музику і класичну літературу. Як правило, елітарна культура випереджає рівень сприйняття її середньо освіченою людиною. Девіз елітарної культури «Мистецтво ради мистецтва». Типовим проявом естетичного ізоляціонізму, концепції «чистого мистецтва» була  діяльність художнього об'єднання «Мир мистецтва».

На відміну від елітарної народна культура створюється анонімними творцями, які не мають професійної підготовки. Народну культуру називають також любительською, або аматорською,  колективною. Вона включає міфи, легенди, оповіді, епос, казки, пісні, танці. За своїм виконанням елементи народної культури можуть бути індивідуальними (виклад легенди), груповими (виконання пісні, танцю), масовими (карнавальні ходи). Ще одна назва народної культури - фольклор. Він завжди локалізований, оскільки пов'язаний з традиціями даної місцевості, і демократичний, оскільки в його створенні беруть участь всі охочі.

Масова, або загальнодоступна, культура не виражає вишуканих смаків аристократії або духовних пошуків народу. Найбільший розмах її починається з середини XX ст., коли засоби масової інформації проникли в більшість країн. Механізм розповсюдження масової культури безпосередньо пов'язаний з ринком. Її продукція призначена для вживання масами. Це мистецтво для кожного, і воно зобов'язане враховувати його смаки і запити. Кожен, хто платить, може замовити свою «музику». Масова культура може бути інтернаціональною і національною. Як правило, вона володіє меншою художньою цінністю, ніж елітарна або народна. Але на відміну від елітарної масова культура володіє більшою аудиторією, а порівняно з народною - вона завжди авторська. Вона покликана задовольняти сьогоденні запити людей, реагує на будь-яку нову подію і прагне її відобразити. Тому зразки масової культури швидко втрачають свою актуальність, виходять з моди. З творами народної та елітарної культури такого не відбувається.

Не дивлячись на демократичність масова культура містить у собі реальну загрозу зведення людини-творця до рівня запрограмованого манекена, людини-гвинтика. Серійний характер її продукції володіє рядом специфічних ознак:

·                   примітивізацією людського спілкування;

·                   розважальністю, забавністю, сентиментальністю;

·                   натуралістичним смакуванням насильства і сексу;

·                   культом успіху, культом сильної особисті, прагненням володіти речами;

·                   культом посередності, умовністю примітивної символіки.

Типовими героями масової культури стали суперагент Джеймс Бонд і різноманітні секс-бомби, символи сексу.

Масова культура - це теж культура, точніше частина її. І значимість її творів полягає не в тому, що вони всім зрозумілі, а в тому, що вони базуються на архетипах. До таких архетипів відноситься несвідомий інтерес всіх людей до еротики і насильства. І цей інтерес - основа успіхів масової культури, її творів.  Катастрофічним наслідком масової культури є зведення творчої діяльності людини до елементарного акту безмовного споживання, або байдужого споживання, та ін…

Література

1.     Крупник Л.О. Государственная политика в сфере украинского профессионального искусства (1965 - 1985). - Л., 2003.

2.     Бузова О.Д.  Полихудожественное воспитание. - К., 2004.

3.     Воскресенская Н. О., Маркова А. Н., Культурология. История мировой культуры. Изд.:  А.Н. - ред., 2003 г.

4.     Кириллова Н. Б., Медиакультура: от модерна к постмодерну. Изд.: Академический Проект. 2005 г.

5.     Емохонова Л. Г., Мировая художественная культура. Изд.: Академия/Academia. 2001 г.,

6.     Малиновский Б.А. Научная теория культуры. серия: "Нация и культура", 2005 г.

7.     Власов В.Г. Стили в искусстве: Словарь. Спб., 1995.

8.     Гуревич П.С. Культурология: Учебное пособие. М., 1996.

9.     Ерасов Б.С. Социальная культурология. М., 1996.

Тема 2. Художня культура і світ людини

Урок 19

Тема «Художня культура і світ людини» ознайомить вас з особливостями формування ціннісних ідеалів суспільств. Ви довідаєтесь чому вважається, що головним  призначенням  художньої культури є виховання особистості та регулювання людських взаємовідносин засобами моралі, науки, мистецтва, та ін.

Велич людини - в його здатності мислити.

Блез Паскаль

Прекрасне|чудовий| осягається|збагнути| шляхом вивчення і великих зусиль, погане засвоюється само собою, без зусиль.

Демокрит

Протягом існування людської цивілізації проблеми культури мали першочергове значення насамперед тому, що культура завжди була могутнім фактором соціального розвитку, відбивала якість життя, персоніфікувала в собі специфічний спосіб людської життєдіяльності, зафіксований у результатах роботи, у системі соціальних норм. Всі види культури - політична культура, художня культура, культура міжособистісних відносин, культура керування, виробництва, екологічна й т.п. - утворюють єдине ціле як форми існування й розвитку людської природи, суспільства. Культура пронизує всі напрямки людської життєдіяльності - від основ матеріального виробництва й елементарних людських потреб до найвеличніших проявів людської творчості. Вона впливає на всі сфери суспільної й індивідуальної життєдіяльності - роботу, побут, дозвілля, мислення, практичну діяльність, етику, етикет. Культура ґрунтується на соціальному началі і передбачає організацію загальної діяльності людей, а отже, регулювання цієї діяльності певними правилами, нормами, акумульованими в традиціях, цінностях, знакових і символічних системах і т.п. Зміст культури впливає не тільки на темпи діяльності, прискорюючи або сповільнюючи їх, але й визначає її змістовну цілеспрямованість. Думки, погляди, рішення, які визначають різні сфери суспільної практики, підтримуються логікою культури.

Внутрішня суть людської особи - це система його цінностей, здатність усвідомлювати те, що дорого, значимо і важливо. Цінності - своєрідна система координат, якої кожний з нас керується в своїй поведінці і думках. Кожна людина виходить з тих або інших власних ціннісних уявлень, і орієнтується на них у житті. Причому «без цінностей, - як підкреслював Микола Бердяєв, - людина прожити не може... Не піде солдат на вірну смерть тільки за те, щоб он той горбик став нашим. Він не зрушиться з місця. А за віру, царя, вітчизну піде і загине». Ієрархія цінностей у кожної людини своя. «Кожен з нас - цілий світ, і у кожного - цей світ свій, особливий», - писав італійський драматург Луїджі Піранделло. Середньовічна легенда про зведення собору Паризької Богоматері розповідає, що у людей, що підвозили важкі камені, якось запитали, чим вони зайняті. Один незадоволено кинув: «Не бачите, тягаю камені». Інший пояснив: «Я заробляю на прожиток сім'ї». Третій з гордістю вигукнув: «Я будую собор Паризької Богоматері».

Потреба в системі сенсів і ціннісних координат - одна з основних складових людського існування. Йосип Бродській писав: «Не у тому суть життя, що в ній є, але у вірі в те, що в ній повинно бути...». У цих рядках поет дуже точно відобразив думку, що ціннісні уявлення звичайно виникають перед людиною як належне, як закон, якому необхідно слідувати, як ідеали. У людини немає альтернативи мати або не мати цінності і ідеали. Але, як відзначає Эріх Фромм в книзі «Людина для себе», кожний з нас «вільний вибрати, яким буде його ідеал, він має право вибрати між поклонінням влади чи поклонінням розуму і творенню, поклонінням любові або ненависті, чесноті або пороку... Саме ідеальність, дух людини, а зовсім не плоть, надихає його на найкращі і, на превеликий жаль, на самі сатанинські вчинки і думки».

Пізнання світу і себе насправді необхідно людині, інакше вона не зможе жити у навколишньому світі. Реальність існує за власними законами, і їх неминуче доводиться осягати з дитинства. Людина - істота допитлива, а світ, по виразу французького поета Альфонса Ламартіна, - «це книга, сторінки якої відкриваються нам з кожним кроком».

         Пізнавати світ людині допомагають відчуття і розум. Природа не приховує своїх таємниць, але людський розум насилу пробивається до істини, тому що йому заважають забобони і помилки. Природа нагородила людину органами чуття, і вона постійно користується цим даром для пізнання світу. Безпосередньо контактуючи з навколишньою реальністю, ми одержуємо найбільш доступну інформацію про світ. Насправді світ далеко не такий, яким ми його собі уявляємо. Люди довгий час вважали Землю плоскою, а вона виявилася круглою; повітря з погляду здорового глузду невагоме, але воно має вагу і тисне на кожного з нас з силою 1 кг/см², кристально чиста на вигляд вода деколи кишить мікроорганізмами і т.п. Можливо, першого серйозного удару по реалізму завдав старогрецький філософ Геракліт з Ефеса (520 - 460 рр. до н. е.). Він стверджував, що предмети, які представляються людині незмінними, постійно змінюються - щодня, кожну годину, кожну секунду! Все тече, все змінюється, вважав філософ. Навіть до однієї і тієї ж річки не можна увійти двічі. Це було приголомшливе відкриття!

Властивості предметів і явищ, впливаючи на наші органи чуття, породжують різноманітні відчуття: ми розрізняємо кольори, смаки і запахи, визначаємо твердість або м'якість, тепло або холод, вологість або сухість і т.п. Відчуття - початок пізнання, місток між органами чуття людини і енергією зовнішнього відчуття; вони дають матеріал, який відображається і обробляється в мозку. Предмети і явища, впливаючи одночасно на різні органи чуття, породжують не просто окремі відчуття, а цілісні образи, які створюються пам'яттю і уявою.  Форму думки, що представляє предмети і явища в їх найбільш загальних і істотних властивостях, називають поняттям. Це - смислове віддзеркалення того або іншого об'єкту. Незалежно від того, що пізнає людина (іншу людину, суспільство або природу), розуміння завжди є одночасно саморозумінням. Навіть якщо ми намагаємося зрозуміти щось зовнішнє, ми виражаємо самих себе, вдивляємося в себе і осягаємо нові грані свого внутрішнього світу. У прагненні зрозуміти навколишній світ люди створили безліч міфологічних, релігійних, натурфілософських систем, що пояснюють події повсякденного життя і явища природи. У останні три-чотири сторіччя пізнання стало особливою соціальною діяльністю, і до найстародавніших форм пізнання світу - міфотворчості, релігії, мистецтву, філософії - приєдналася наука.

Ще у 50-х роках видатний педагог В.О.Сухомлинський  у "Листах до сина" пророчо сказав: "Якщо припиниться виховання, ми наплачемося з математикою, електронікою й космосом... Найголовніший засіб самовиховання душі - краса. Краса в широкому розумінні - мистецтво, музика, сердечні стосунки з людьми". Це застереження не було почуто вчасно. Тому проблеми духовного розвитку людини сьогодні, по суті, сталі обов'язковою умовою виживання суспільства. Всі  сучасні лиха мають, як правило, одну причину - дефіцит культури й моральності, недолік доброти й милосердя, краси людських відносин, причому ця проблема має міжнародний масштаб. Усе більше людей в різних країнах світу визнають справедливими слова видатного суспільно-політичного діяча Ауреліо Печчеї, що застерігав світове співтовариство: «Відтепер людина володіє настільки рішучою владою над подіями, що від того, як вони будуть використовувати культуру залежить майбутнє людства». Якщо не додати всіх можливих зусиль для цілеспрямованого формування особистості, продовжує Печчеї, всі негативні явища, які ми спостерігаємо сьогодні у світі, «можуть у недалекому майбутньому вирости до розмірів воістину катастрофічних».

Мистецтво втілює в собі надзвичайно потужну здатність розвивати людину. Художня культура сьогодення - це культура виробництва мистецтва, його поширення, пропаганди, сприйняття, розуміння, насолоди мистецтвом, зрештою, культура естетичного виховання. Виникло й певне розуміння завдань художньої культури в суспільстві: духовний розвиток особистості, формування й задоволення її духовних потреб, збагачення її діяльності.

Л. С. Виготський відзначав, що мистецтво втягує в коло соціального життя найінтимніші й найособистіші складові частини нашої істоти. Для цього мистецтво володіє значним арсеналом специфічних засобів, відсутніх в інших формах людської свідомості. Ідеологічні аспекти в художньому творі, будучи органічно вплетеними в тканину живих, зримих художніх образів, впливають на свідомість людини непомітно, як і на розум, почуття, волю. Характеризуючи цей феномен, Ф. М. Достоєвський відзначив, що в процесі спілкування з мистецтвом художні враження, "поступово нагромаджуючись, пробивають із розвитком серцеву кору, проникають у серце, у його сутність і формують людину". Передаючи людям цілісний конкретно - почуттєвий соціальний досвід, мистецтво використовує феномен емоційної пам'яті людини, що у багато разів більш сильну ніж  раціональна. Емоційна пам'ять надзвичайно міцна й формується як "пам'ять серця" без усякого завчання. Сприйняті й засвоєні художні образи стають мотивуючою силою людського поводження, смисловоутворюючими факторами життя людей. Художня культура піднімає  спільність відносин до соціальних цінностей. "... Художні твори, - підкреслював основоположник теорії психоаналізу З.Фрейд, - даючи привід для загального переживання високо оцінених відчуттів, викликають почуття ідентифікації, у яких так гостро має потребу культурне оточення".

Безсумнівно, характер впливу художньої культури на думки, почуття й поводження людей не слід спрощувати. Віддача тут не завжди пряма. Одна людина після контакту з художнім витвором може відразу ж безпосередньо відчути на собі його вплив, друга буде довго роздумувати, поступово засвоюючи почерпнуте з нього, у третьої той самий твір мистецтва залишить ледь помітний слід у душі. Четверта взагалі залишиться байдужою до сприйнятого. Установлення гармонії між  потребами людини і моральним розвитком, моральних позицій, значною мірою залежить від художньої культури. Механізм дії твору мистецтва на людину не залежить від роду і жанру мистецтва. Будь-який твір - будь то словесний або музичний твір, спектакль, живописна картина або архітектурна споруда - впливає на органи чуття і включає процеси естетичного сприйняття, виникає відчуття захоплення, задоволення.

             Особиста культура робітника стає основоположним фактором росту продуктивності роботи, її ефективності і якості. Науково-технічний прогрес висуває абсолютно інші вимоги до робітника: широкий світогляд, багата структура потреб, розвинена уява, постійне прагнення до самовдосконалення не тільки професійного, але й загальнокультурного.

Література

1.     Антология культурологической мысли /Авт.-сост.  С.П.Мамонтов,  А.С.Мамонтов. М., 1996.

2.     Ерасов Б.С. Социальная культурология. М., 1996.

3.     Культурология /Сост. и отв.ред. А.А.Радугин. М., 1996.

4.     Культурология: История и теория культуры. М., 1996.

5.     Мамонтов С.П. Основы культурологии. М., 1996.

6.     Учебный курс по культурологии /Науч.ред. Г.В.Драч Ростов-на-Дону, 1996.

7.     Чернокозов А.И. История мировой культуры. Ростов-на-Дону, 1997.

8.     Кертман Л.Е. История культуры стран Европы и Америки. М., 1987.

9.     Печчен А. Человеческие качества. М., 1985.

10.                       Швейцер А. Культура и этика. М., 1973.

11.                       Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1994.